Я НЕ ВІРЮ

Мені так хочеться обійняти всіх тих переляканих чотирнадцятирічних дівчаток. Бо я такою була. Я жила у світі, від якого страждала Душа. Я не мала підтримки, мене ніхто не розумів. То лише згодом зрозуміла, що то не я не така. То просто світ не такий.

🌿

 З кожним життєвим ударом  я починала прокидатися все більше і більше. І я вдячна за ті уроки. Здавати державний іспит в університеті Франка із закритими очима. Я ж не вміла списувати. А чомусь хотіла все здати і знати ідеально. Я ж відмінниця. Не тому, що хотіла. А тому, що треба. Але кому треба і навіщо.  Я не знала, чому вчилась відмінно.

🌿

 Може, так казали батьки. Я ж не мала ні своєї думки, ні голови. Наївне дівча. Яке мало прокинутись і зрозуміти, що щось робить не так. Яке лише потім зрозуміло, що саме було винне. Бо не бачила нічого, крім одного напрямку. Але якби не дійшов до межі, то б не був там, де ти є зараз.

🌿

 І все безцінний досвід. І він тепер може комусь стане у нагоді. Я знаєю, кожен має багато образ у серці на батьків, та носить їх, як камінь. Навіть не має з ким поговорити, бо всі і так не зрозуміють або посміються, і стидно.

🌿

 Для мене порятунком став щоденник. Кожного вечора я ділилася думками з ним. Ділилася своїми сльозами, своїми питаннями “ а чому в житті така несправделивість” . Я тепер читаю ті записи чотирнадцятирічної давності і не вірю, що це писала я. Не вірю.

🌿

 Такі мудрі думки в такій маленькій голові. Я бачила те, що не бачать дорослі. А потім стала такою ж вічно думаючою дорослою. Втратила чарівність миті. Згубила себе.

🌿

 Я же було важко, знали б ви. Думаю, знаєте. Але знайте й те, що можна вирватися з того гнітючого болю і зараз про це все писати з посмішкою на очах.

🌿

 Писати для того, аби показати вам, що все можливо, якщо знаєш, для чого це все. Якщо знаєш, яка твоя місія та що ти можеш зробити хорошого для світу.