Дітям
не потрібні жодні іграшки. Їм потрібна
увага матері та батька. А ще їх так само
зачаровує, як і дорослих, безкрайне
небо, птахи, ода, земля.
Ось
і все, що дійсно треба. Я намагаюся
придумувати різні забави. Але це не те.
Донька одразу відчуває мою фальш. Діти
ж такі чисті! З світлими енергіями. Вони
— наші вчителі.
І
коли у мене змінюється настрій, вона
тут же відчуває. Позирає косо, і, бачачи
мою посмішку, тане на очах. Така маленька
велика особистість. Пізнає світ.
Найбільше, що я можу їй дати, так це свій
особистий приклад у всьому.
Ми
любимо збирати патички, листочки,
порпатися у пісочку, годувати качушок,
слухати птахів, спостерігати за хмарами,
слухати вітер. Ось наші найкращі вчителі
та іграшки. А ще обійми та солодкі
поцілунки. Час так швидко минає. Але не
зникаємо ми. Ми стаємо кращими. Колись
я страшенно не любила готувати.
Заплутувалась в купах рецептів. Не
робила з любов*ю. Бо не цікавилась щиро
здоровим харчуванням. Робила так, бо
всі так роблять. Бо мене так навчили.
Але чи це правильне вчення? Тепер я готую
здорову їжу і розумію все натхненно.
Інколи виходить, інколи ні. Але ж ми всі
вчимося. Ми всі маємо право на помилку,
аби ставати усе кращими та добрішими.
Чи не так?
Коментарі
Дописати коментар