У
вас бували такі ситуації, коли ви щось
загубили, і усердно шукали, але ніяк не
вдавалось знайти? Ви переривали всю
кімнату, квартиру. Не могли заспокоїтись.
Але в один момент, коли здавалось, що
все втрачено. Відпустили цю річ, і вона
сама вас знаходила? Це називається
надмірною прив*язаністю до чогось. Так
Всесвіт транслює нам, що варто стаивтись
до життя, як до гри. Насолоджуватись
процесом. Дозволяти собі помилятись.
Бути неідеальною. А ще просто робити
те, що хочеш. Не думати, що скаже оточення.
Слухати себе. От я зараз ловлю себе на
думці, що це дійсно круто усвідомлювати,
що раніше ти все це розумів, був правий,
але знову піддався впливові когось, і
збився з дороги. Понадіявся, що хтось
краще знає. Але хтось знає лише із своєї
точки зори. Не більше. Я якось тонко
відчуваю людей. Наче їх сканую і одразу
вираховую фальш на обличчі. Хтось
зухвалий, але інші цього не помічають.
Хтось вдягає захисну маску, ховаючи за
дешевими понтами свою вразливість. А
хтось щирий та відкрий. Знаєте, як бутон
ружі. Так і дихає любов*ю. Робить те, що
хоче. Саме тут і зараз. Розриває шаблони
у голові. І це воістину божественне
задоволення. А ще хочу сказати, що коли
пишу українською, то відчуваю таку
насолоду. Бо це моя мова. Милозвучна,
рідна. Я не думаю, нею пишу. Нею дихаю.
Скільки казок в дитинстві перечитала
саме нею. Коли ж пишу польською чи
російською, відчувається якась тяга
вниз. Хоч можу вільно говорити обома,
але це не те. Те, що живе в душі, рветься
на волю. І саме рідною мовою. І ви що
скажете?
-
Коментарі
Дописати коментар